Свобода також  не є річчю абстрактною. Якщо розглядати це поняття у контексті лівої ідеології, то свобода — це усвідомлена необхідність. Це не є свобода вбивати та грабувати. І не є свобода ринку та священне право власності, яке ми бачимо у сьогоднішньому суспільстві. Свобода для лівих є, перш за все, свободою від експлуатації, отже й від дискримінації, свободою кооперації та договору, взаємодопомогою. Саме остаточно звільнившись від капіталу, народи і люди зможуть отримати цю свободу. Проте для цього не достатньо ліквідації "процентного рабства” та заміни олігархічної та владної еліти на національно-свідому, як це вбачають "праві антикапіталісти”. Також ми, як ліві, заперечуємо гітлерівську байку про "суспільно-корисні” слої, до яких за невідомою нам логікою відносяться і "добрі” експлуататори. Наша кінцева мета — здолання приватної власності на засоби виробництва та інституту держави, як репресивного та вже просто не потрібного, встановлення прямої демократії, повного народовладдя.

Все велике складається  з малого. Діалектика пояснює, що кількість  неодмінно переходить в якість. Тому вже зараз, в оточенні ворожого середовища, ліві приймають активну участь у клясовій боротьбі на боці найманих працівників. Цим можна досягти одразу кількох цілей: вирішиту конкретну проблему і дати людям повірити у свої сили, показати їм, що існують неавторитарні моделі організації і взаємодії, до того ж дуже ефективні. Незалежні профспілки, студентські спілки, ради і об’єднання по місцю проживання, спільноти, виступаючі за емансипацію, проти міліцейської сваволі — ось форми активності лівих сьогодні. У ситуації, коли парламентська боротьба не дозволяє відстоювати інтереси трудящих, лібертарні активісти "працють” на низовому рівні, т.зв. grassroots.

Переконуючись у ефективності таких методів  роботи та соціяльної риторики, що стає актуальною у часи економічного спаду, праві та ультра-праві починають активно спекулювати на цих темах. Одразу ж на зміну консервативному дискурсу приходить "націонал-революційний”, з’являються апеляції до трудящих, а не тільки до національної еліти. Проте не варто це сприймати серьйозно, це не більш як популізм. Замазавши зеленкою гниючу ногу, гангрену вилікувати не можливо. Так само як і побудувати соціяльно-справедливу сильну національну державу. Критика націоналізму зліва направлена не тільки на його расистське коріння (тут шановним патріотам та поміркованим націоналістам не варто лякатися, це не добре і не погано, це просто науковий факт), а й на його державницьку економіку. Вище вже було згадано, що "націоналістичний соціалізм” є не більш ніж профанацією. Досягти розвитку національної, постійно перебуваючої у зміні, культури, можна тільки відмовившись від націоналістичної ідеологоії.

У деяких випадках глупість, у деяких злий замисел, дозволяють правим та ультра-правим казати, що інтереси всіх українців єдині, і до того ж  відмінні від інтересів инших народів. Клясові антагонізми у рамках нації зручно не згадуються і вилазять на поверхню тільки тоді, коли це може стати у пригоді новоявленим вождям, що хочуть зайняти місце тієї самої еліти у "соціялістичній” національній державі. Але ж справи кажуть гучніше за слова. Іноді здається, що навіть попри нагальну пропаганду та зміну політичного курсу, ультраправі залишаються ідеологічно кристально чистими — відстоюють інтереси національної та транснаціональної буржуазії, пропагають людоненависництво.

Незалежний профспілковий  та робітничий рух в Україні перебуває  все ще тільки в етапі зародження. Непідконтрольні бюрократії та олігархам  об’єднання трудящих можна перелічити на пальцях. Робітничі виступи по більшій мірі відбуваються спонтанно, але існують і приклади систематичної роботи і перемог незалежних профспілок, у яких беруть безпосередню участь ліві антифашисти. Студентська профспілка "Пряма дія”, попри пресинг з боку влади та адміністрацій вишів, саботажу і провокацій з боку ультра-правих, домоглась скасування постанови Кабміну щодо введення платних послуг в університетах влітку 2009. Робітнича профспілка "Захист праці” домоглася поновлення на роботі свого незаконно звільненного активіста на підприємстві "METRO Cash & Carry-Ukraine” навесні 2008. Осередок на київському Житньому ринку домігся від адміністрації покращення соціально-побутових умов праці, а навесні 2010 масовими акціями протесту домігся скасування постанови Київської Міської Ради щодо приватизації ринку. Тут відбувся акт робітничої солідарності: у акціях протесту брали участь не тільки студенти з "Прямої дії” та робітники "Захисту праці” з різних підприємств, частина яких є лівими за переконаннями, а й профспілка самозайнятих Володимирського ринку. Праця останніх об’єктивно позбавлена численних гарантій (право на мінімальну оплату, відпочинок і лікування для них недоступне), тому вони встали в одну шеренгу з найманими трудівниками.

Сповнені ейфорією від перемоги та почуттям клясової солідарності, праацівники відгукнулися на заклик профспілки підприємства «Нестле Вотер Кулерс Сервіс» у підмосковному Домодєдово. Профспілка підмосковного "Нестле” зазнає утисків з боку капіталістів, адже саме її активність дозволяє обмежити прибутки транснаціональної корпорації. Підтримати незнайомих товаришів 11.03.10 під київський офіс "Нестле” прийшли звичайні робітники та члени їх сімей, у тому числі матері з маленькими дітьми, частина активістів антифашиського руху на акції була незначною. Проте це не завадило молодим неонацистами вчинити спробу нападуна пікетувальників після заходу. Тільки випадок захистив дітей від людоненавистників та цепних псів буржуїв. Звісно ж вожді "нацистів-антикапіталістів” одразу почали казати про провокацію, але факт залишається фактом. Справи кажуть гучніше за слова. Що керувало молодиками — ідеологічна ненависть до лівих чи до незалежного робітничого руху відповісти однозначно не можна.

Буквально через кілька днів ультра-праві знову показали свою людоненависницьку суть вже в иншій частині України. Лівівську маніфу (маніфестацію) за рівні права чоловіків та жінок також намагалися зірвати представники нео-нацистських угруповань та навіть представники однієї "респектабельної” націоналістичної партії. Знову ж таки, що їх обурило у цьому випадку, сказати важко. Чи то багатонаціональний склад учасниць та учасників мітингу (представники України, Польщі, Словаччини, Германії, Білорусі, Росії), чи то підозра у тому, що хтось з них є лівим антифашистом, чи то мото "ні насильству над жінками”. На це, прийнятне для кожної нормальної людини гасло, українські "патріоти” відповідали брудною російською лайкою. Пояснили вони свою позицію тим, що жінки, які вважають, що "кухня і мода — це не свобода”, насправді пропагують одностатеві шлюби. Що стояло за мотивацією нацистів у цьому разі? Скерована чи усвідомлена агресія?

До цього можна  додати ще кілька більш давніх випадків. В червні 2008 проходила вже досить звичайна на той час акція з  ліквідації паркану на місці незаконного  будівництва. У такій громадській ініціативі, як і в багатьох инших, брали участь молоді "ліваки”, що не приховують своїх поглядів. Після акції на них був зчинений напад наці-скінхедів. При цьому нападники не зважали, що серед жертв нападу були як хлопці, так і дівчата; вони не соромилися вигукувати відверто расистські гасла (всі активісти було досить таки слов’янської зовнішності), що, на додачу до зовнішнього вигляду, дозволило точно ідентифікувати агресорів. Нащастя, активістам-антизабудовникам вдалося відбитися і вийти без втрат. Після цього у громадськості, яка і не особливо-то переймалася політичними розкладами, виникло закономірне питання — що стало причиною нападу. Люди, які не стикалися зі злочинцями з когорти неонацистів, припустили, що групку футбольних хуліганів просто найняв забудовник, вони, наче, дешевші за справжніх бандитів. Навряд це правда. Молоді фашисти зробили роботу цих бандитів, ворогів українського народу, безоплатно. Знову ж таки несвідомо проявилась притаманна нацизму (груповому нарцисизму) риса: силове подавлення будь-яких спроб низової самоорганізації населення.

Інший випадок  стався у Криму. Навесні 2009 автономними  лівими групами по всій Україні була проведена кампанія проти міліцейської жорстокості. У Сімферополі 15 березня відбувався марш під мото "Міліція нас захищає, хто захистить нас від міліції?”. Ходу було блоковано т. зв. "автономними правими”. Це ті, що особливо полюбляють соціяльну риторику та граються в "антисистемність”. На відео добре видно, як вони кричать "Слава міліції, "Беркут” — наш щит”. Судячи з усього, знову ж таки загроза з боку самоорганізованих активістів для адептів неонацизму здалася більшою ніж з боку "a.c.a.b.” З цього приводу є ще одна цікава деталь: фашизм передбачає жорстку ієрархію та сильний репресивний апарат держави. Тобто, на думку послідовного нациста, у тому, що кати в формі грабують і калічать людей немає нічого поганого. Погано те, що це робиться в інтересах антиукраїнської влади, це можна засуджувати. Коли ж це буде робитися в ім’я національної еліти, то нічого поганому в цьому не буде. Не зайвим буде згадати, що участь у блокуванні маршу проти міліцейського свавілля брали і деякі "козацькі” організації Сімферополя, бійці яких були пізніше помічені вже як бандити-найманці, що вибивали силою робітників Херсонського машинобудівного заводу з окупованого трудовим колективом підприємства.

Вище згадані  приклади з усієї України (повірте, у світі ситуація така сама) дозволяють бачити певну тенденцію. Жодна з акцій, учасники якої стали об’єктами нападу, не позиціонувался як відверто антифашистська. Це були саме соціяльні акції, організоване вираження клясової боротьби. Тобто ми бачимо, що попри певний "соціялістичний” популізм з боку послідовувачів Отто Штрасера та Адольфа Гітлера, своїми ворогами вони вважають незалежний робітничий рух, низову самоорганізацію людей. Вони можуть (іноді наївно і відверто) казати, що всьому виною конкретні антифашисти, що приймають участі у цих процесах, але це не так. Знову ж таки бачимо закономірність: найактивніші учасники таких рухів — ліві. Партія Регіонів та БЮТ, так само як і доморощені нацики, дрейфують від право-ліберальної риторики до ліво-центристскьої, коли це адекватно кон’юктурі політичного ринку. Проте жодної ілюзії з приводу вираження інтересів українських трудящих цими партіями будувати не варто. Те саме і з поки що маргінальними ультра-правими. Справи кажуть гучніше за слова.

З іншого боку стає зрозумілим, що послідовна боротьба з фашизмом є боротьбою клясовою, боротьбою за свободу та людську гідність, боротьбою проти експлуатації та пригноблення. Тому ми закликаємо тебе, свідома людино, трудящий чи студент, жінка чи чоловік, дитина чи батько/мати, представник різних народів та релігій, тебе, для кого важливе майбутнє людства і планети: створюй незалежні бойові профспілки, комітети самоорганізації на місцях — долучайся до антифашистскьої дії!

Автор: Lesik303

Джерело: "Соціальна Альтернатива”